У Мукачеві, на подвір’ї реформатської церкви, відкрили маленький парк із пам’ятником Лайошу Гулачі

У Мукачеві, на подвір’ї реформатської церкви, відкрили маленький парк із пам’ятником Лайошу Гулачі

У Мукачеві відкрили пам’ятник, який може стати острівцем пам’яті та миру.

В місті відбулася подія, яка має глибоко символічне значення. На подвір’ї реформатської церкви відкрили маленький парк зі скульптурою, присвячений Почесному громадянину міста, почесному єпископу, людині, життя якої було прикладом для багатьох мукачівців незалежно від релігійної чи національної приналежності – високоповажному Лайошу Гулачі.

«Саме через пам’ять до Лойош бачія ми можемо пізнати віру, надію та любов. І цей маленький парк, який ми створили, може стати острівцем миру та пам’яті у цьому бурхливому житті», – сказав під час урочистого богослужіння пастор реформатської церкви Гержон Тороцкезі.

Багато теплих слів було сказано про цю світлу постать в духовному та громадському житті міста над Латорицею і єпископом Шандором Заном Фабіаном, і автором скульптури, відомим мукачівським митцем Петром Матлом, і почесними гостями, які прибули на урочисту подію з нашого міста, краю та з-за кордону, повідомляють у відділі внутрішньої політики Мукачівського міськвиконкому.

Закарпатський митець у Чернівцях виставкою “По п’ять” показав трагічну долю репресованих земляків

Закарпатський митець у Чернівцях виставкою “По п’ять” показав трагічну долю репресованих земляків

Інформація взята з сайту “Закарпаття онлайн”

Історія на полотні. Репресії проти населення Закарпаття, вивезення з території краю представників угорської та інших національностей в 1944-1945 рр. Ця трагедія наштовхнула закарпатського скульптора та художника Петера Матла на створення виставки, де автор показав власне бачення сталінських таборів.

Під час сталінського режиму в 1944-1945 роках із Закарпаття було вивезено понад 40 тис. людей. Всіх їх чекала трагічна доля у таборах ГУЛАГу. Рік тому закарпатський художник з угорським корінням Петр Матл прочитав книгу про репресії радянської влади і свої враження вирішив передати на полотні. Так і були створені перші роботи митця. ПЕТЕР МАТЛ: «Я би назвав це пробудженням національної пам’яті. Це не ілюстрації про цю подію, а мої рефлексії». А далі художник познайомився із двома священиками, котрі пережили репресії та були в таборах. Їхні історії наштовхнули пана Петера продовжити творити далі в цій тематиці. 40 робіт у техніці пастелі та графіки автор написав за рік.

ПЕТЕР МАТЛ: «Для майбутнього покоління я хочу цією виставкою сказати, що є вихід навіть у найважчих випадках. Треба вірити. І ця віра, що в будь-якій ситуації можна лишитися живим». Роботи художника Петера Матла – це тільки частина виставки. Інша – це документальні архівні матеріали, котрі збирали угорські історики. Інформація на стендах – різними мовами, аби у кожній країні, де буде експозиція, люди могли зрозуміти її сенс. ЛАСЛО ВІДА, КОНСУЛ ГЕНЕРАЛЬНОГО КОНСУЛЬСТВА УГОРЩИНИ В УЖГОРОДІ: «Это общая наша трагедия и венгров, и румын и украинцев. Речь идет о жертвах коммунизма. Мы считаем необходимым больше об этом говорить и важно помнить, ведь есть еще то поколение, которое это пережило и может об этом рассказать». Виставку «По п’ять» побачили вже Старому Самборі та Львові.

Нині у Чернівцях «доторкнутися до історії» прийшли науковці та місцеві художники. ІННА ДУТЧАК, ІСТОРИК: «Популяризувати історію краще через художні твори… Я за такий хід, аби так через виставки акценти робились на суспільні моменти». АНАТОЛІЙ ЖИТАРЮК, ХУДОЖНИК, СКУЛЬПТОР: «Немає значення в якій техніці ми працюємо чи якими засобами передаємо той чи інший свій задум – важливо, чи змогли ми передати ті наші емоції глядачеві. Ці роботи не могли не зачепити і не зворушити серця тих, хто їх споглядав». Виставка у Чернівецькому художньому музеї триватиме 2 тижні. Далі помандрує до Калуша та Угорщини.

Досвід національно-визвольних рухів

З ініціативи Генерального консульства Угорщини в м. Ужгород 15 грудня у Львівському національному університеті ім. Івана Франка відбувся круглий стіл на тему «Національно-визвольні рухи у Центральній та Східній Європі 40-50-х рр. ХХ ст. досвід України та Угорщини». У його роботі взяли участь науковці та дослідники історії зі Львова та Закарпаття, які вивчають цей непростий період нашої недавньої історії.

Відкрив засідання завідувач кафедри новітньої історії України ім. М. Грушевського, професор Олексій Сухий, а проректор з науково-педагогічної роботи та міжнародної співпраці ЛНУ Марія Зубрицька та віце-генконсул Угорщини в Ужгороді Ласло Віда наголосили на важливості зв’язків між Україною та Угорщиною, зазначивши, що академічна дискусія про трагічний досвід радянських репресій є важливою для обох народів, яка допоможе спільно осмислити трагічні події середини ХХ ст.

З доповіддю на зібранні виступив голова редакційної колегії Закарпатської обласної книги памя’ті «Реабілітовані історією» Олексій Корсун, під редакцією якого в останні роки побачили світ унікальні видання, які значною мірою сприяли стиранню «білих плям» нашої новітньої історії. Це збірники архівних документів і матеріалів «Закарпатські втікачі в СРСР: через табори ГУЛАГу і Бузулук до рідних Карпат 1939-1949» (2011 р.), «Закарпатські угорці і німці: інтернування та депортаційні процеси 1944-1955» (2012 р.) та «Колективізація в Закарпатті: політичні та адмінзаходи примусового впливу на селян 1944-1955» (2014 р). О.Корсун детально розповів про політичні процеси на Закарпатті у перші повоєнні роки після входження краю до СРСР.

Про форми і методи боротьби збройного підпілля ОУН Львівщини проти радянського тоталітарного режиму (1947 – середина 1950-их рр.) розповів науковий співробітник Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, кандидат історичних наук Михайло Романюк, а докторант Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України Олександра Стасюк – про боротьбу радянського режиму з національно-визвольним рухом під час проведення повоєнних виборчих кампаній. Завідувач кафедри історії та суспільних наук Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ Юрій Чотарі та секретар ГО «Комітет Свалявського меморіального парку» Юрій Дупка розповіли про інтернування та депортації жителів Закарпаття угорської та німецької національності на примусові роботи у радянських таборах у1944-1945 роках.

У рамках круглого столу у Виставковій залі університету було відкрито художню виставку під символічною назвою «По п’ять» відомого закарпатського митця Петера Матла. «Виставка присвячена темі депортації угорського та німецького населення Закарпаття у 40-50-х рр. ХХ століття і є співзвучною з тематикою круглого столу. Сама ж депортація стала одним із проявів процесу «совєтизації» на теренах західних областей України», – зазначив під час відкриття виставки голова Товариства культури львівських угорців Габор Сарваш.

«Цьогоріч виповнилось 25 років з часу, відколи наші країни налагодили дипломатичні відносини і задекларували основні принципи взаємин – добросусідство і співпраця. Угорщина впродовж цього часу послідовно підтримувала суверенітет України й у складний для нас час збройного протистояння з Росією Угорщина залишається на стороні України. Спільна трагедія – це тема не лише сьогоднішнього круглого столу, а й предмет діалогу між науковими інституціями та вченими, – наголосив віце-генконсул Ласло Віда. Радянська тоталітарна система завдала непоправної шкоди як Угорщині, так Україні і її болючі наслідки ми відчуваємо і по-сьогодні. Людей нищили фізично і морально, зневажали їхні національні святині та історичні надбання, фальсифікували історію. Такими заходами, як ця конференція, ми спільно відроджуємо історичну справедливість на національну пам’ять наших народів, зміцнюємо добросусідство, адже важкі уроки історії мають лягати в основу сьогоднішніх і майбутніх дружніх взаємин між нашими країнами»

каже Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, для «Дня», Львів

Відкриття виставки в Хусті (галерея)

Відкриття виставки в Хусті (галерея)

Сьогодні, 28 червня, у Хустській картинній галереї відбулося відкриття унікальної графічної виставки члена Національної спілки художників України, відомого мукачівського митця Петра Матла.

Два роки тому знаний не тільки у краї, але й далеко за його межами скульптор-монументаліст спробував себе у новому напрямку мистецтва – створив цілу серію графічних робіт – 50 полотен на тему сталінських репресій. “Три роки тому я прочитав книжку закарпатського історика про репресованих краян. Це і стало поштовхом для створення серії робіт, яку я назвав “По п`ять”, оскільки саме по п`ять ув`язнених відбирали з концтаборів ГУЛАГу, шикували і відправляли на важкі роботи. Тут представлені роботи не тільки про цивільних людей, але й відображені спогади священиків, які відсиділи в ГУЛАГу, але не зламалися, а навпаки – переживши всі страхіття, як гідні християни вказували іншим, що вихід з найскладніших ситуацій є.

Моя мета – показати цією виставкою, що це є дійсно так”, – поділився з ГК митець. Ч Чимало робіт автора мають філософський характер, приміром, зображення пагорба і вагітної жінки.имало робіт автора мають філософський характер, приміром, зображення пагорба і вагітної жінки. “Того часу серед ув`язнених було чимало вагітних жінок, які народжували у нереально важких умовах. Експонуючи виставку в Чернівцях, до мене зі сльозами на очах підійшла елегантна жінка і розповіла свою життєву історію. Вона вперше побачила світ у концтаборі, бо там народилася.

Цією роботою я хотів показати, що життя завжди перемагає”, – поділився з присутніми пан Петро. П Привітати митця з відкриттям виставки завітали колеги по цеху – Орест Цюпко, Йосип Блецка, Василь Деяк, Сергій Галай, представники духовенства та громадськість Хустщини, а також гості з Тячева, зокрема регіональний представник товариства угорської мови і культури Йосип Шорі. З вітальним словом виступив і голова Хустського осередку товариства угорської мови і культури Йосип Козьма.ривітати митця з відкриттям виставки завітали колеги по цеху – Орест Цюпко, Йосип Блецк“Нам надзвичайно приємно вітати чудового митця – активного учасника міжнародних пленерів та виставок – у нашому рідному місті.

Надзвичайно потужна виставка. Відчувається, що автор не просто вивчив цей болючий етап історії, але пропустив через себе і відтворив у своїй творчості. Бажаю й надалі творчої наснаги”, – звернувся до автора Йосип Козьма. До сл До слова, виставка триватиме 2 тижні, тож усі бажаючі мають нагоду ознайомитися з творчістю відомого митця.

Великі жертви «маленької роботи»

Фото Христини Біклян
Текст підготував – Василь Ільницький

Виставка по п’ять

17 листопада цього року у с. Созань поблизу Старого Самбора Львівської області відкрито та освячено пам’ятник жертвам комуністичних репресій, які загинули в 1944-1949 роках у Старосамбірському концтаборі НКВД №22. Автор монументу скульптор Петро Матл. Виготовили його на замовлення Товариства культури Львівських угорців коштом уряду Угорщини. У церемонії відкриття взяли участь Генеральний консул Угорщини в Ужгороді Й. Бугайло, Старосамбірський міський голова І.Трухим, заступник керівника апарату Львівської ОДА І. Коцюбяк, голова Товариства культури Львівських угорців Г. Сарваш, представники громадськості.

У жовтні-листопаді 1944 року війська 4-гоУкраїнського фронту завершили визволення українських земель від німецьких військ та їхніх союзників. На жаль, завершення бойових дій та просування фронту на Захід не принесли закарпатським угорцям, німцям, корінним жителям інших національностей цього мультиетнічного краю довгоочікувані мир і спокій. Радше навпаки – на їхню долю випали нові жорстокі випробування.

На підставі таємної постанови Військової ради 4-го Українського фронту № 0036 від 12 листопада 1944 року був виданий наказ № 2 коменданта Ужгорода, який зобов’язував колишніх солдат та офіцерів угорської армії, а також усіх військовозобов’язаних у віці 18-50 років чоловіків угорської та німецької національностей Закарпаття, з’явитися 13 листопада на збірні пункти на реєстрацію. Останнім днем постановки на облік оголошувалося 16 листопада, а ті, хто не виконав наказу, мали бути заарештовані і віддані під військовий трибунал. Оскільки чоловіків збирали під приводом участі в триденних відновлювальних роботах, в історію депортованих угорців ця акція ввійшла під назвою «мalenykij robot» – «маленька робота».

Обіцяні радянцями «три дні» розтяглися для десятків тисяч невинних людей, яким доля дарувала шанс вижити, на роки поневірянь, мук і принижень. «Найперше затримували усіх, хто служив в угорській армії – незалежно від національності. Були серед них не лише угорці та німці, але й роми та євреї, які служили в робочих батальйонах, що зводили оборонні укриття, – розповідає дослідник історії, голова редакційно-видавничої групи обласної Книги пам’яті «Реабілітовані історією» Олексій Корсун. – Друга частина контингенту ув’язнених – це колишні військовослужбовці 1-ї угорської армії. Її командувач Бейла Міклош Далнокі у жовтні 1944-го припинив опір Червоній армії в обмін на гарантії не переслідувати солдат, у числі яких було багато військовослужбовців, призваних із Закарпаття. Однак командувач 4-им Українським фронтом генерал Петров порушив свої зобов’язання. Поряд з колишніми військовослужбовцями почали інтернувати й цивільних осіб, які ніколи не служили в угорській армії, причому навіть з територій поза межами Закарпаття. До середини грудня 1944-го операція по «ізьятію» близько 30 тис. людей угорського та німецького походження була завершена, а всі затримані особи зосереджені у збірних пунктах Сваляви та Перечина».

Перша піша колона інтернованих прибула до збірного табору в Сваляві 18 листопада 1944 року. Люди йшли під наглядом озброєних конвоїрів. Їхнє становище погіршувалося тим, що радянські солдати конфіскували взуття та верхній одяг. У Сваляві, внаслідок нелюдських умов, голоду, епідемій і холоду, загинули перші ув’язнені. «На збірному пункті у Сваляві буквально за кілька днів назбиралося більше 20 тисяч осіб. Тих, кому вдалося вижити у цих нелюдських умовах, погнали через Ужоцький перевал і Турку до фільтраційного табору неподалік Старого Самбора, де перед тим німці утримували полонених поляків та євреїв. Тут інтернованих закарпатців «пакували» у вагони і відправляли до таборів. Найбільше спровадили до міста Новий Борисов під Мінськом, де їх використовували на будівництві автомагістралі Москва – Мінськ, у Тбілісі, а також на відбудову підприємств Донбасу – у Горлівку та Єнакієво, – продовжує розповідь Олексій Корсун. – Чекаючи на відправлення у глиб країни, інтерновані працювали у Старому Самборі в каменоломні та на заготівлі лісу. Від вкрай поганого харчування, холоду і різних хвороб, в тому числі і тифу, люди масово вмирали. Хоронили їх у загальній могилі в селі Созань – там, де до того була угорська військова частина. Кількість похованих там замордованих в’язнів ще точно не встановлена і по сьогодні».

Мешканець с.Затисівка Виноградівського району Андраш Надь згадує: «18 листопада 1944 року ми пішли зголоситися до Берегова. Люди поодинці заходили до будинку, а звідти не виходили. Другого дня нас вистроїли у колону, було нас десь 1000 чоловік, і ми рушили. Коли нас вели через Яноші, усі жінки плакали і хотіли дати якусь їжу, але ми боялися брати. По дорозі на зустріч їхала підвода. Солдати її зупинили, чоловіка забрали з нами, підводу кинули у канаву, а волів прив’язали до воза, що був у колоні. Коли ми підходили до Сваляви, я бачив, як на вантажівці везли мертвих. Ночували ми у с.Скотарське в овечому хліві, нас заїдали воші. Удень нас повели у гори, де ми допомагали будувати військовим три підірвані залізничні мости. Потім з Волівця нас у товарних вагонах привезли до Самбора. Нас завели у великий табір, де уже було багато людей. У цьому таборі ми пробули два тижні, а потім мене разом з селянами з Пийтерфолво відправили у Єнакієво. Тут нас водили на роботу на металургійний завод. Багато наших померло, бо не могли витримати ці умови. Потім ми працювали у Горлівці на хімзаводі. Бачили, як щодня вивозять мертвих. Нас заставляли рити для них ями. Земля була мерзла і копати було важко. Тоді ми засипали мертвих снігом, а хто ще рухався, того відносили до табору. Додому нас відпустили у 1948 році». Схожих з цією жахливих історій, але з куди трагічнішим кінцем – тисячі.

Чим було зумовлене масове інтернування чоловічого населення угорської та німецької національності з території Закарпаття? Перший радянський комендант Ужгорода майор А.Кругляков в одному з інтерв’ю висловив з цього приводу свою думку, яка, вочевидь, відображає позицію тодішньої влади: «Войну мы воспринимали как свою личную обиду. Для нас немец и венгр были первыми врагами. К румынам, итальянцам, испанцам у нас отношение было иное – мы их, по-правде, не боялись. Воевали они не храбро, из-под палки. Их всегда подпирали немцы. На фронте нам было известно о расстрелянных, повешенных советских гражданах венгерскими солдатами и офицерами – в Белгородской, Воронежской областях, на Дону. Лично мне не приходилось видеть жертвы этих расправ, но о фактах жестокого обращения со стороны венгров с советскими гражданами нашим солдатам и офицерам было хорошо известно из материалов Политуправления. Закарпатские русские (?- В.І) и украинцы шли в Красную армию. А куда должны были идти молодые венгры и немцы? В нашу армию их не брали. В тот период в Советском Союзе дети с 12 лет уже работали, а здесь, что не семья, то несколько мужиков. С этих соображений у меня не было ни тогда, ни теперь сомнений в необходимости принятых мер командованием по отношению к этой части венгерского и немецкого населения»…

Масові репресивні заходи радянського військового командування проти угорського населення Закарпаття, які «курирував» начальник політуправління фронту генерал Пронін, викликали невдоволення не лише на території Закарпаття. 26 грудня 1944 року Тимчасовий національний уряд Угорщини звернув увагу радянського керівництва на протиправні депортації цивільного населення угорської національності. Влітку 1945 року Народна рада Закарпатської України видала постанову про складання списків військовополонених і цивільних родом з території області, які перебували в таборах. Оскільки перепис стосувався всіх чоловіків, які на той момент перебували в таборах різних табірних систем, то в список, крім цивільних, інтернованих у рамках «маленької роботи», були включені і військові із Закарпаття, які потрапили в полон під час наступу радянських військ. Згідно з цим списком, влітку 1945 року в таборах для військовополонених і трудових таборах перебувало 27 тисяч закарпатців, значна частина яких ніколи не повернулася додому. Чимало тих, кому пощастило повернутися, померли вдома протягом короткого часу в результаті перенесених у таборах хвороб. У душах депортованих, які залишилися живими, пройшовши різні стадії фізичних знущань, приниження, наруги над людською гідністю, «маленька робота» залишила глибокий слід і невиліковну травму на усе життя.

У радянські часи було заборонено публічно згадувати події листопада 1944-го. Стіну мовчання пробили лише на початку 1990-х років. Вшанування пам’яті колишніх ув’язнених збірного табору у Сваляві почалося 1990-у року, а офіційне відкриття свалявського меморіального парку відбулося у листопаді 1994-го. На поминальній стіні меморіального парку викарбувано імена тисяч жертв сталінських таборів, осіб угорської та німецької національності. Відтепер пам’ятний знак оберігатиме пам’ять про жертв тих жахливих часів й поблизу Старого Самбора.