Обіцяні радянцями «три дні» розтяглися для десятків тисяч невинних людей, яким доля дарувала шанс вижити, на роки поневірянь, мук і принижень. «Найперше затримували усіх, хто служив в угорській армії – незалежно від національності. Були серед них не лише угорці та німці, але й роми та євреї, які служили в робочих батальйонах, що зводили оборонні укриття, – розповідає дослідник історії, голова редакційно-видавничої групи обласної Книги пам’яті «Реабілітовані історією» Олексій Корсун. – Друга частина контингенту ув’язнених – це колишні військовослужбовці 1-ї угорської армії. Її командувач Бейла Міклош Далнокі у жовтні 1944-го припинив опір Червоній армії в обмін на гарантії не переслідувати солдат, у числі яких було багато військовослужбовців, призваних із Закарпаття. Однак командувач 4-им Українським фронтом генерал Петров порушив свої зобов’язання. Поряд з колишніми військовослужбовцями почали інтернувати й цивільних осіб, які ніколи не служили в угорській армії, причому навіть з територій поза межами Закарпаття. До середини грудня 1944-го операція по «ізьятію» близько 30 тис. людей угорського та німецького походження була завершена, а всі затримані особи зосереджені у збірних пунктах Сваляви та Перечина».
Перша піша колона інтернованих прибула до збірного табору в Сваляві 18 листопада 1944 року. Люди йшли під наглядом озброєних конвоїрів. Їхнє становище погіршувалося тим, що радянські солдати конфіскували взуття та верхній одяг. У Сваляві, внаслідок нелюдських умов, голоду, епідемій і холоду, загинули перші ув’язнені. «На збірному пункті у Сваляві буквально за кілька днів назбиралося більше 20 тисяч осіб. Тих, кому вдалося вижити у цих нелюдських умовах, погнали через Ужоцький перевал і Турку до фільтраційного табору неподалік Старого Самбора, де перед тим німці утримували полонених поляків та євреїв. Тут інтернованих закарпатців «пакували» у вагони і відправляли до таборів. Найбільше спровадили до міста Новий Борисов під Мінськом, де їх використовували на будівництві автомагістралі Москва – Мінськ, у Тбілісі, а також на відбудову підприємств Донбасу – у Горлівку та Єнакієво, – продовжує розповідь Олексій Корсун. – Чекаючи на відправлення у глиб країни, інтерновані працювали у Старому Самборі в каменоломні та на заготівлі лісу. Від вкрай поганого харчування, холоду і різних хвороб, в тому числі і тифу, люди масово вмирали. Хоронили їх у загальній могилі в селі Созань – там, де до того була угорська військова частина. Кількість похованих там замордованих в’язнів ще точно не встановлена і по сьогодні».
Мешканець с.Затисівка Виноградівського району Андраш Надь згадує: «18 листопада 1944 року ми пішли зголоситися до Берегова. Люди поодинці заходили до будинку, а звідти не виходили. Другого дня нас вистроїли у колону, було нас десь 1000 чоловік, і ми рушили. Коли нас вели через Яноші, усі жінки плакали і хотіли дати якусь їжу, але ми боялися брати. По дорозі на зустріч їхала підвода. Солдати її зупинили, чоловіка забрали з нами, підводу кинули у канаву, а волів прив’язали до воза, що був у колоні. Коли ми підходили до Сваляви, я бачив, як на вантажівці везли мертвих. Ночували ми у с.Скотарське в овечому хліві, нас заїдали воші. Удень нас повели у гори, де ми допомагали будувати військовим три підірвані залізничні мости. Потім з Волівця нас у товарних вагонах привезли до Самбора. Нас завели у великий табір, де уже було багато людей. У цьому таборі ми пробули два тижні, а потім мене разом з селянами з Пийтерфолво відправили у Єнакієво. Тут нас водили на роботу на металургійний завод. Багато наших померло, бо не могли витримати ці умови. Потім ми працювали у Горлівці на хімзаводі. Бачили, як щодня вивозять мертвих. Нас заставляли рити для них ями. Земля була мерзла і копати було важко. Тоді ми засипали мертвих снігом, а хто ще рухався, того відносили до табору. Додому нас відпустили у 1948 році». Схожих з цією жахливих історій, але з куди трагічнішим кінцем – тисячі.
Чим було зумовлене масове інтернування чоловічого населення угорської та німецької національності з території Закарпаття? Перший радянський комендант Ужгорода майор А.Кругляков в одному з інтерв’ю висловив з цього приводу свою думку, яка, вочевидь, відображає позицію тодішньої влади: «Войну мы воспринимали как свою личную обиду. Для нас немец и венгр были первыми врагами. К румынам, итальянцам, испанцам у нас отношение было иное – мы их, по-правде, не боялись. Воевали они не храбро, из-под палки. Их всегда подпирали немцы. На фронте нам было известно о расстрелянных, повешенных советских гражданах венгерскими солдатами и офицерами – в Белгородской, Воронежской областях, на Дону. Лично мне не приходилось видеть жертвы этих расправ, но о фактах жестокого обращения со стороны венгров с советскими гражданами нашим солдатам и офицерам было хорошо известно из материалов Политуправления. Закарпатские русские (?- В.І) и украинцы шли в Красную армию. А куда должны были идти молодые венгры и немцы? В нашу армию их не брали. В тот период в Советском Союзе дети с 12 лет уже работали, а здесь, что не семья, то несколько мужиков. С этих соображений у меня не было ни тогда, ни теперь сомнений в необходимости принятых мер командованием по отношению к этой части венгерского и немецкого населения»…
Масові репресивні заходи радянського військового командування проти угорського населення Закарпаття, які «курирував» начальник політуправління фронту генерал Пронін, викликали невдоволення не лише на території Закарпаття. 26 грудня 1944 року Тимчасовий національний уряд Угорщини звернув увагу радянського керівництва на протиправні депортації цивільного населення угорської національності. Влітку 1945 року Народна рада Закарпатської України видала постанову про складання списків військовополонених і цивільних родом з території області, які перебували в таборах. Оскільки перепис стосувався всіх чоловіків, які на той момент перебували в таборах різних табірних систем, то в список, крім цивільних, інтернованих у рамках «маленької роботи», були включені і військові із Закарпаття, які потрапили в полон під час наступу радянських військ. Згідно з цим списком, влітку 1945 року в таборах для військовополонених і трудових таборах перебувало 27 тисяч закарпатців, значна частина яких ніколи не повернулася додому. Чимало тих, кому пощастило повернутися, померли вдома протягом короткого часу в результаті перенесених у таборах хвороб. У душах депортованих, які залишилися живими, пройшовши різні стадії фізичних знущань, приниження, наруги над людською гідністю, «маленька робота» залишила глибокий слід і невиліковну травму на усе життя.
У радянські часи було заборонено публічно згадувати події листопада 1944-го. Стіну мовчання пробили лише на початку 1990-х років. Вшанування пам’яті колишніх ув’язнених збірного табору у Сваляві почалося 1990-у року, а офіційне відкриття свалявського меморіального парку відбулося у листопаді 1994-го. На поминальній стіні меморіального парку викарбувано імена тисяч жертв сталінських таборів, осіб угорської та німецької національності. Відтепер пам’ятний знак оберігатиме пам’ять про жертв тих жахливих часів й поблизу Старого Самбора.
Recent Comments